Коротка біографія Толстого Льва Миколайовича — дитячі та юнацькі роки, пошук свого місця в житті

СОДЕРЖАНИЕ

Лев Миколайович Толстой народився 28 серпня 1828 року у стародавній дворянській родині. Батько його, граф Микола Ілліч Толстой, учасник війни 1812 року, підполковник у відставці, одружився в 1822 році на літній, але багатій князівні Марії Миколаївні Волконській. Серед володінь, що увійшли до її посагу, був і маєток Ясна Поляна.

Виховання, отримане Толстим у дитинстві, типове для багатих дворянських родин. Обов´язковими для такого виховання були іноземці-гувернери. Але в обстановці, у якій ріс і виховувався Толстой, було також те, що зробило могутній вплив на формування свідомості і настроїв майбутнього письменника. Це — близькість дитини до природи і до простого народу.

Багато часу маленький Лев і його три брати проводили серед природи — у лісі і в парку, що оточували садибу. Ліс і парк Ясної Поляни були і безмовними учасниками захоплюючих ігор дітей, і свідками їхнього дитячого смутку та радощів. У дні цього «яскравого, ніжного, поетичного, любовного, таємничого дитинства» маленькі брати блукали густими алеями парку, відшукуючи чарівну «зелену паличку», що відкриє людям секрет їхнього щастя.

У 1837 року родина Толстих, в інтересах подальшої освіти дітей, переїжджає до Москви. Того ж року граф Микола Ілліч Толстой помирає (мати Льва Миколайовича померла, коли йому було всього півтора року). Турботу про осиротілих дітей беруть на себе сестри померлого графа, і тринадцятирічний Толстой переїжджає до Казані.

Склавши іспити до Казанського університету, Толстой вступає на факультет східних мов. Швидко охоловши до занять на цьому факультеті, він переходить через рік на перший курс юридичного факультету. Юнак стає завсідником дворянських балів і салонів Казані і живе дозвільним життям, поділяючи свій «час між званими обідами, балами і товариськими гулянками». Ідеалом його в той час стає великосвітський денді, який гідно носить звання аристократа.

Але і дозвільне світське життя захопило Толстого ненадовго. У його душі йшла завзята і напружена робота. Уже в дитячі роки Толстой багато читав, соромливо ховаючи від усіх свої думки. Тепер, у юнацькі роки, він захоплюється ідеями французького просвітителя Жан-Жака Руссо, працює над «Духом законів» Монтеск´є і має задум написати роботу про «Наказ» Катерини II.

Незадоволений і життям у вищому світі, і своїми заняттями в університеті, він 1847-го року, навчаючись на другому курсі, залишає університет і їде в Ясну Поляну, щоб «осісти» на землі.

Навесні 1847 року, після майнового розділу Толстого з братами, у його власність перейшла Ясна Поляна і 330 душ кріпаків. Молодий поміщик ставить перед собою завдання — присвятити усі свої сили поліпшенню побуту своїх селян. Юнак Толстой не розумів непримиренності протиріч між поміщиками і кріпаками. Незважаючи на щирі прагнення Толстого, селяни поставилися до його реформаторської діяльності недовірливо й боязко. Ці невдачі своїх спроб Толстой описав пізніше в повісті «Ранок поміщика».

Розчарувавшись у своїх господарських планах, Толстой пристрасно займається самоосвітою.

Але роль людини без певних занять, без свого «місця вжитті» пригнічувала молодого Толстого. Необхідно було перемінити спосіб життя. У 1851 році Толстой і робить це, відправившись на Кавказ, за порадою брата Миколи, який служив офіцером у Кавказькій армії.

Толстой юнкером вступає до артилерійської бригади, що стояла в станиці Старогладівській, на Тереку, і бере участь у війні з горцями. Він виявляє неабияку хоробрість, неодноразово зазнаючи смертельної небезпеки. Був випадок, коли граната розірвалася біля ніг Толстого, який націлював гармату, і він просто-таки дивом врятувався від смерті. Тут, у кавказькій станиці, починається його серйозна літературна діяльність. Улітку 1852 року він закінчує повість «Дитинство». Повість була відправлена в журнал Некрасова «Сучасник» і надрукована у вересні цього ж року.

У січні 1854 року Толстой одержав чин прапорщика, і його перевели спочатку в Дунайську армію, а потім у Крим, у Севастополь. У Севастополі, що непохитно оборонявся від ворогів, Толстой пробув з листопада 1854 року до 27 серпня 1855 року (день, коли захисники залишили місто). Тут Толстой виявив дивовижну хоробрість, б´ючись із ворогом на легендарному четвертому бастіоні.

Історія героїчної боротьби Севастополя дала Толстому матеріал для трьох нових оповідань: «Севастополь у грудні 1854 року», «Севастополь у травні 1855 року» і «Севастополь у серпні 1855 року». Твори молодого офіцера привернули увагу письменницьких кіл.

Наприкінці 1856 року Толстой у чині поручика виходить у відставку.

У Петербурзі, куди письменник приїхав після падіння Севастополя, перед ним відразу відкриваються двері редакцій кращих журналів. Його привітно зустрічають письменники, які групувалися навколо найпрогресивнішого журналу «Сучасник». Толстого охоплює зовсім нова для нього атмосфера політичної і літературної боротьби.

У 1862 році Толстой одружується на Софії Андріївні Бере, дочці відомого московського лікаря. Щасливе сімейне життя на деякий час заспокоює душевні хвилювання і тривоги письменника. З новою силою пробуджується в нього покликання до художньої творчості, і виникає задум великого роману «Війна і мир».

Колосальний чотиритомний роман-епопея, що потребував вивчення величезного історичного матеріалу, був створений Толстим менш ніж за шість років (1864—1869).

Вражає перш за все винятковий розмах самоосвітньої роботи Толстого, його неосяжне прагнення до знань. До кінця свого життя Толстой, за свідченням того ж Маковицького, знав такі мови: французьку, німецьку, англійську (володів досконало), італійську (вільно перекладав), давньогрецьку, латинську, давньоєврейську (знав добре), польську, чеську, сербську, болгарську, голландську, українську. Це свідчить про величезну культуру видатного письменника.

Про широту самоосвітньої роботи Толстого свідчить і його бібліотека в Ясній Поляні; кілька тисяч томів її зберігають на своїх сторінках цікаві позначки Толстого.

У роботі Толстого вражає його незвичайна вимогливість до себе як до художника слова. Необхідною умовою творчості він вважав засвоєння

досвіду всіх інших письменників. Він систематично і незвичайно багато читав. Він заявляв: «Правильний шлях такий: осягни те, що зробили твої попередники, а тоді йди далі».

Література для Толстого була справою всього життя, у яку він вкладав усю свою душу. Тільки за такого ставлення до літератури і можлива, на думку Толстого, діяльність письменника.

До кінця XIX ст. яснополянська садиба перетворюється у своєрідний культурний центр, куди з різних кінців Росії й інших куточків світу приїжджають письменники, учені і суспільні діячі, щоб познайомитися з Толстим.

У Ясній Поляні Толстого відвідують письменники — І. С. Тургенев,

A. А. Фет, А. П.Чехов, М. Горький, М. С. Лесков, В. Г. Короленко,

B. М. Гаршин, В. В. Вересаев та ін.; художники — І.Ю.Рєпін,

І.М. Крамськой, М. М. Ге, М. В. Нестеров, Л. О. Пастернак, В. О. Серов та ін.; учені — І. I. Мечников та ін.

У 80-х і 90-х роках (1881—1901) Толстой в інтересах дітей, яких потрібно було вчити, жив переважно в Москві. Тут, у Хамовничеському провулку (тепер вулиця Льва Толстого), він придбав собі будинок.

Дев´ятнадцять зим прожив Толстой у Москві (влітку він завжди їхав у Ясну Поляну). Невеликий двоповерховий особняк у глибині саду приваблював до себе відвідувачів так само, як і яснополянська садиба.

Толстой у Москві вів таке ж просте життя, як і в Ясній Поляні. Він сам возив собі на санчатах воду, колов дрова, займався шевським ремеслом. До старості він зберіг дивовижну фізичну силу. Досить сказати, що в сімдесят років він з легкістю катався на ковзанах, у сімдесят п´ять років захоплювався велосипедним спортом, у вісімдесят років швидко їздив верхи на коні.

Наприкінці 1901 року Толстой занедужав на запалення легень. Кілька місяців він лікувався в Криму, у Гаспрі. Тут він часто зустрічався з М. Горьким і А. П. Чеховим, яких дуже любив і цінував.

Повернувшись із Криму, Толстой знову поселяється в Ясній Поляні, де пройшло майже все його життя, і до кінця днів уже не залишає її.

Усе частіше і невідступніше в душі великого письменника з´являється думка про відхід від родини, про втечу з привілейованого суспільства. Йому здається, що умови життя мандрівника будуть для нього легшими за його «дике життя» в родині і що де-небудь на півдні Росії, серед селян, чи навіть у Болгарії він скоріше здійснить свій ідеал простого, вільного життя. Рішення це, нарешті, дозріло.

28 жовтня 1910 року, однієї темної мокрої осінньої ночі, 82-річний Толстой у супроводі свого друга і лікаря Д. Маковицького таємно і назавжди виїхав з Ясної Поляни. Це був останній акт тієї багаторічної життєвої драми, що розігрувалася в душі великого письменника.

Здоров´я 82-річного Толстого не витримало подорожі. У дорозі, в потязі, він застудився і, не доїжджаючи до станції Астапово Рязано-Уральської залізниці (тепер станція «Лев Толстой»), захворів на запалення легень.

Звістка про те, що великий письменник залишив Ясну Поляну, а також про його хворобу швидко облетіла газети усього світу. Маленька, невідома станція Астапово зненацька прикувала до себе увагу мільйонів людей, які тепер схвильовано чекали газетних повідомлень про перебіг хвороби Толстого. І коли газети з жалобними рамками сповістили, що

7 листопада 1910 року Лев Толстой помер, смерть його вразила культурний світ і переживалася, як величезна, тяжка втрата для всього людства.

Поховали Толстого, за його бажанням, у Ясній Поляні, на тому місці біля урвища, де в дитинстві він разом з братами шукав чарівну «зелену паличку» — секрет щастя для всіх.

Там, у глушині парку, приблизно в одному кілометрі від садиби, на краю яру, є самотня, скромна могила. Над нею тісно сплелися вершинами, немов охороняючи спокій видатної людини, дуби, осики і липи. На могилі — ні хреста, ні пам´ятника. Лише невисокий пагорб, улітку покритий густим килимом квітів, а взимку засипаний снігом, вказує місце, де лежить Толстой. Великий письменник залишився тут наодинці з природою, яку він так любив і яку так геніально описував.

Рубрика: История живописи

Ф. Леже. Будівельники. 1950. Біот, Музей Леже

Ф. Леже. Будівельники. 1950. Біот, Музей Леже. Ф. Леже. Будівельники. 1950. Біот, Музей Леже. Історія образотворчого мистецтва. Посилання на www.nitpa.org — «Всесвітня спадщина літератури, історії, живопису» вітається.

Ритміка поезії Катри Вала

Катри Вала народилася на півночі Фінляндії в лапландському селі Муонио, що на самій шведській границі, у сім’ї лісника. Їхня сім’я походить із фінсько-шведського роду. «Дід Аугуст Ваденстрем (по батьківській лінії) був кантором селянського приходу в Порвоо,- згадує в книзі спогадів Читать дальше .

Мікеланджело. Пиета. 1498-1499. Рим, собор св. Петра

Мікеланджело. Пиета. 1498-1499. Рим, собор св. Петра Мікеланджело. Пиета. 1498-1499. Рим, собор св. Петра Історія образотворчого мистецтва. Посилання на www.nitpa.org — «Всесвітня спадщина літератури, історії, живопису» вітається.

Игры для проведения новогоднего праздника

Проводим новый год в кругу друзей. Оборудование: Два стола, 4 стула, 2 ножниц, 2 набора цв. бумаги, 2 клея, 2 макета елки, 2 листка с отпечатанными текстами песен, Безразмерные штаны яркой расцветки и такое же платье (что бы влезало 2 Читать дальше .

Рафаель. Сікстинська мадонна. Ок. 1513. Дрезден, Картинна галерея

Рафаель. Сікстинська мадонна. Ок. 1513. Дрезден, Картинна галерея Рафаеля. Сікстинська мадонна. Ок. 1513. Дрезден, Картинна галерея Історія образотворчого мистецтва. Посилання на www.nitpa.org — «Всесвітня спадщина літератури, історії, живопису» вітається.

Леон Баттиста Альберти. Палаццо Ручеллаи у Флоренції. Середина XV в

Леон Баттиста Альберти. Палаццо Ручеллаи у Флоренції. Середина XV в. Леон Баттиста Альберти. Палаццо Ручеллаи у Флоренції. Середина XV в. Історія образотворчого мистецтва. Посилання на www.nitpa.org — «Всесвітня спадщина літератури, історії, живопису» вітається.

Конради Карл Отто. Гёте. Жизнь и творчество. т.1. Стихи об искусстве и о художнике

Конради Карл Отто. Гёте. Жизнь и творчество. т.1. Стихи об искусстве и о художнике . [. ] Так разыщи же в своем дому Дельного парня и выдай ему Роль моего любезного Гёца — Шпагу и шлем, — авось не собьется. [. ] Читать дальше .

Рафаель. Тріумф Галатеї. Фреска у віллі Фарнезина. 1516-1517

Рафаель. Тріумф Галатеї. Фреска у віллі Фарнезина. 1516-1517. Рафаеля. Тріумф Галатеї. Фреска у віллі Фарнезина. 1516-1517. Історія образотворчого мистецтва. Посилання на www.nitpa.org — «Всесвітня спадщина літератури, історії, живопису» вітається.

Античне мистецтво. Мистецтво Рима. Архітектура Римської імперії 3 в. і. е

Античне мистецтво. Мистецтво Рима. Архітектура Римської імперії 3 в. і. е. Мистецтво 3 в. незвичайно яскраво й наочно виражає складну соціальну й політичну історію Рима, боротьбу нових ідей зі старими віджилими формами мировоззрений античної епохи. Незважаючи на розруху й збідніння Читать дальше .

Гіперреалізм і фотореалізм. Живопис, творчість, картини художників-гіперреалістів. Hyperrealism

Гіперреалізм Художники-Гіперреалісти, майстри фотореалізму >Уилл Коттон>Скотт Прайор>Джон де Андреа>Бернардо Торренс>Рафаелла Спенс>Герхард Ріхтер>Гай Джонсон>Кволо Чен Гіперреалізм (hyperrealism — англ.), або фотореалізм (photorealism — англ.), напрямок в образотворчому мистецтві останньої третини 20-го століття, що сполучить граничну натуральність образів з ефектами їхнього драматичного Читать дальше .

Григорій Тютюнник: біографія. Реферат

У рефераті подано біографічні відомості про Григорія Михайловича Тютюнника. Це український письменник, прозаїк, поет

Григорій Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 в с. Шилівці Зінківського району на Полтавщині. Коли йому було 5 років помер батько. З 6 років жив на Донбасі, його забрав до себе батьків брат. Дядько зі своєю дружиною віддали Григора до школи і через три роки почалася війна. За знищене дитинство війною Тютюнник написав повість «Климко», яку надрукував в газеті «Правда».

Восени 1947 року він одержав спеціальність слюсаря і почав працювати на заводі імені Малишева в Харкові. Написав «Смерть кавалера»; «Вогник далеко в степу». Невдовзі він повернувся в село – захворів на легені. Працював у колгоспі. Орав, вчив, потім завербувався на Донбас. Будував Миронівську ДРЕС, слюсарював, був шофером. Його призвали до армії. Чотири роки служив на Далекому Сході. Потім п’ять років навчався в університеті на філологічному факультеті. Саме тут він захопився літературною працею.

Був ініціатором заснування студентського журналу «Промінь» і редактором. У 1962 році разом з дружиною їде на Донбас, де працює у вечірній школі. В Києві працює в видавництві «Молодь», «Веселка», журнал «Зміна», друкує оповідання «Смерть кавалера». Часопис «Дніпро», «Зав’язь», «На згарищі», «Чудасія». Збірки: «Деревій» (1960), «Батьківські пороги» (1972), «Край неба» (1975). 6 березня 1980 року 1980 року помер. Похований в Києві.

Є в Григора Тютюнника оповідання, яке допомагає нам збагнути не тільки витоки його соціального досвіду, а й усю драматичну життєву біографію покоління «дітей війни», до котрого належав і сам письменник. Називається воно «Сито, сито. «.

. Десь далеко у великому світі гримить війна, а в маленькому глухому селі, що принишкло в глибоких снігах, жевріють іскорки людських надій: там, на війні, ворожі кулі обминуть синів, чоловіків, батьків, і вони, живі-живісінькі, навіть не поранені, повернуться до рідних подвір’їв, коли прийде перемога й настане мир. Але поряд з надією чорно гніздиться в людських душах і тривожна невідомість, бо багатьом так давно немає листів з фронту, і вони бояться зізнатися собі, що завтра можуть прийти «похоронки».

Аби хоч трохи розігнати тривоги й важкі сумніви, втішити чи й просто обманути себе, солдатки ворожать одна одній на своїх чоловіків, кожна намагається переконати іншу в тому, що її чоловік живий, а коли та повірить, то її віра непомітно передається й іншим.

Ворожить Ількова мама молодицям, і всім наворожу, що їхні чоловіки живі наперекір смертям. Допомагає їй при тім ділі й хлопець, хоч він добре розуміє: сито одне показує, а насправді може бути зовсім інше.

Мабуть, кожен його сільський ровесник знайде в глибині своєї пам’яті те, що описано в оповіданнях «Сито, сито. «, «Смерть кавалера», в повістях «Облога», «Климко», «Вогник далеко в степу».

У літературу він прийшов уже зрілою людиною після серйозних життєвих університетів. Про до літературний період своєї біографії найкраще за всіх розповів він сам у спогадах про брата Григорія, названих «Коріння».

У повісті «Климко» є така характерна для поведінки юних героїв Григора Тютюнника сцена. Посеред базару окупованого фашистами містечка Климко й Зульфат побачили свою колишню вчительку Наталю Миколаївну з немовлям на руках. Вона намагалася підступитись до воза, на якому вів торги вгодований чоловік, що хотів нагріти руки на людському горі. За якусь пригорщу борошна, кукурудзи, а чи білої слов’янської солі забирав у людей одяг, взуття, не приховуючи зневаги до них, погейкуючи на чоловіків і жінок, як на худобу.

І ось серед цієї базарної веремії бідові й неполохливі хлоп’ята, з їхньою войовничою готовністю повстати проти будь-якої кривди й несправедливості, загледіли сум’яття і зляканий подив у очах учительки, звернених на цього чоловіка, що в час усенародного горя втратив людську подобу. А ще побачили хлопчаки в руках у Наталі Миколаївни річ, яка живою ниткою пам’яті відразу ж зв’язала цю мить із ще зовсім недавнім минулим, з їхнім незабутнім шкільним днем. То була «трояндова, мов сто троянд, сукня».

Болем зайнялися дитячі душі на приниження улюбленої вчительки; у свій невигадливий спосіб вони дають відсіч кривдникові, помщаючись і за Наталю Миколаївну, і за всіх тих солдаток, що їх до нитки оббирає на базарі запопадливий торгаш. Вони цілком резонно вважають, що такого прощати ніколи не можна, що з подібними людцями треба боротися так само, як і з ворогом. Ось коли має нагоду вчителька переконатися в тому, що вона правильно виховувала дітей, що не намарне їх учила доброти, людяності й справедливості.

Самі беззахисні діти, Климко й Зульфат починають піклуватися про вчительку і її дитинча, бо ж вона лишилася без притулку і будь-яких засобів до існування, їй дуже нелегко вижити в цьому жорстокому світі, не йдучи ні на які компроміси з ворогами й відступниками.

Маленькі захисники й помічники Наталі Миколаївни стають її опорою. Климко вирішує податися в неблизький Слов’янськ, аби розжитися там для вчительки солі. Знаючи, що вона ніколи не відпустила б його в цю ризиковану подорож, він потайки, серед ночі вирушає в дорогу, лишивши лаконічну записку в чистому шкільному зошиті: «Наталю Миколаївно! Я пішов. Зульфат вам усе розкаже. Я скоро вернуся. Клим». За цими словами постає вся його благородна душа, хвилювання, аби вчителька не турбувалася за нього, а воднораз і рішучість у здійсненні свого заміру полегшити існування тій, що виховувала його, вчила зростати справжньою людиною, була і є високим моральним взірцем у житті.

З правдивими, психологічно-переконливими подробицями описав Григір Тютюнник оту важку подорож юного героя, що так трагічно закінчилася для нього. Письменник добре знав той маршрут, бо пройшов його сам у роки окупації, пройшов таким же хлопчиною, як і його Климко.

І розповів правдиво, художньо сильно про дітей у війні. Це була одна з провідних тем його творчості.

Діти з оповідань і повістей Тютюнника — голодні, бездомні, гнані нуждою — також змушені нести на собі тягар усенародного горя, не огрублюючись і не черствіючи душею, сприймають вразливо і болісно переживають будь-який прояв наруги над людиною, виявляють особливу чулість до тих, кому стає неймовірно важко, з усіх сил прагнуть їм допомогти.

Сповненими небезпек дорогами, перемагаючи в собі страх, повертався назад Климко з дорогоцінною сіллю, щоб зарадити вчительчиній біді, і тут підстерегла хлопчину невблаганна смерть, як підстерігала вона на тих дорогах багатьох його ровесників. І навіть у цю судну годину Климко постає людиною, що дбає не про себе, а про інших. Фашисти переслідують радянського військовополоненого, якому хлопчина, забувши про небезпеку, показує, куди втікати. Тут і скосила його черга з німецького автомата. «Він уп’явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав. А з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль.

Найдорожчою темою, а отже й ідеалом, письменника були і залишаться доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших проявах.

В які б обставини не потрапляли малолітні герої письменника, вони ніколи не перестають бути людьми, не гублять на дорогах випробувань доброти, несуть її невичахне тепло в своїх душах і прагнуть зігріти ним інших. Тільки смерть завадила Климкові сповнити до кінця свій благородний людський обов’язок, він загинув, несучи невмирущу естафету доброти. Війна вбила цього голодного й холодного сироту, але не скалічила його — такої маленької і водночас такої великої, зогрітої теплом людяності і благородства — душі, кришталево чистої, відкритої для людей.

Якби Климко лишився живим, то в нелегкі роки повоєння йому, напевне, довелося б зустрітися з Павлентієм, героєм останньої повісті Григора Тютюнника «Вогник далеко в степу». Климко і Павлентій дуже схожі між собою і своїми моральними принципами, і благородством душі, і навіть у чомусь самими вдачами.

Павлентієві пощастило вціліти під смертоносним градом війни. Він разом з іншими своїми ровесниками дочасно подорослішав у важких випробуваннях і шукає свого місця в новому — вже мирному — житті. Для багатьох із них, обікрадених війною, сиріт з голодними очима й важкими від горя серцями, хрещеними батьками у житті стали ремісничі училища, що, як могли, взули й одягли їх, дали пайку хліба й вивели в люди. Цих дітей не просто бачив, а добре знав автор повісті, Він сам належав до них.

Ці підлітки, що вже склали не один екзамен на шляху до свого людського становлення, навчилися безпомилково вгадувати навіть уміло замасковані фальш, лицемірство, брехню, підступність, а також одразу відчувати непоказну, зовні не афішовану доброту. Часто вони самі є її втіленням, як, скажімо, той же Павлентій.

Цей слабосилий, слухняний і на диво делікатний хлопчина, що так безпосередньо, нічого не приховуючи, розповідає про себе, ділить свій скупий пайок, якого й самому мало, з тіткою Ялосоветою. Він не просто її любить, він приріс до неї серцем, бо вона — найрідніша йому людина. Тітка Ялосовета замінила сироті матір.

Але навіть у цих стосунках Павлентій не може піти бодай на маленький компроміс (не може називати тітку мамою), хоч його ставлення до мачухи — справді зразково синівське, а вона також його любить, як рідну дитину.

Незадовго до смерті письменника повісті «Климко» і «Вогник далеко в степу» були відзначені в нашій республіці високоавторитетною премією імені Лесі Українки, що присуджується за найвидатніші твори для дітей та юнацтва. Повісті Григора Тютюнника стали в один ряд з художньо найсильнішими книгами про дітей війни.

Григір Тютюнник писав і для дітей, і для дорослих. Уже сьогодні класикою стали такі його «дорослі» твори, як «Смерть кавалера», «Оддавали Катрю», «Син приїхав», «Нюра», «Тайна вечеря», «Три зозулі з поклоном», «Холодна м’ята».

«Ласочка», «Лісова сторожка», «Степова казка» — ці твори про прекрасний світ і гарних у ньому людей, про дива природа..

герої цих творів постають у світі злагоди й любові серед свого звичного щодення, в якому автор уміє підкреслити небуденне, найістотніше з того, завдяки чому людина завжди просвічується тим особливим світлом духовності.

У цих, як, зрештою, і в багатьох інших, творах Григора Тютюнника одна з найактивніших дійових осіб — природа, яку він дуже глибоко відчував, маючи дивовижну, винесену ще з дитинства, пам’ять і на посвист вітру, і на пташині перегуки, і на, барви звечорілого неба, і на плюскіт лагідної хвилі.

Лев Толстой — Війна і мир (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

В липні 1805 року відома фрейліна імператриці Анна Павлівна Шерер давала невеликий вечір. Першим приїхав важний і чиновний князь Василь Курагін. Він мав мету своїх відвідин: довідатись про плани імператриці щодо посади, на яку він бажав улаштувати свого сина. Розмова заходить про дітей князя, і Анна Павлівна виказує незадоволення поведінкою його молодшого сина Анатоля. Князь не заперечує їй і сам скаржиться на своїх синів: Іполіт — безтурботний дурень, а Анатоль — турботний, і його утримання коштує батькові чимало. Господиня пропонує засіб його виправлення й поліпшення майнового стану — одруження з княжною Болконською. Князь погоджується, адже дівчина багата й з хорошого роду. Анна Павлівна обіцяє цього ж вечора переговорити з Лізою, дружиною молодого князя Болконського, про сватання Анатоля до її зовиці.

Вітальня фрейліни наповнюється людьми різними за віком і характерами, але однаковими по товариству, в якому вони жили. Приїхала дочка князя Василя красуня Елен, яка завжди під час розмови поглядала на Анну Павлівну і переймала її вираз обличчя; молода маленька княгиня Болконська, яка через свою вагітність не виїжджала у великий світ, але ще їздила на невеликі вечори, всім було весело дивитися на гарненьку майбутню матір, і кожен, хто розмовляв із нею, бачив її світлу усмішечку, думав, що він сьогодні особливо любий; приїхав князь Іполіт, сип князя Василя, та багато інших. Анна Павлівна запросила і двох «цікавих людей»: віконта Мортемара, «гарного емігранта, із справжніх» і абата Моріо, «його недавно приймав государ». Ними господиня «частувала» своїх гостей. Майже всі гості спілкуються між собою французькою мовою. Незабаром після маленької графині увійшов товстий, масивний молодик в окулярах — незаконний сип відомого вельможі графа Безухова. П’єр щойно повернувся з-за кордону, де виховувався, й вперше був у вищому світі. На обличчі господині виявились неспокій і страх, коли вона побачила в дверях П’єра, що могли стосуватися розумного й боязкого, спостережливого і природного погляду, який відрізняв його від усіх у цій вітальні. Віконт розповів анекдот про Наполеона і відому артистку. Анекдот сподобався, дами здавалися схвильованими. Анна Павлівна помічає, що абат і П’єр говорять занадто жваво і природно, саме це їй не подобається. Вона втручається в розмову і для зручності спостереження приєднує їх до загального гуртка. В цей час до вітальні увійшов князь Андрій Болконський, невеликий на зріст, дуже вродливий молодик з виразними і сухими рисами обличчя. Його погляд, його поведінка доводили, що всі присутні у вітальні йому добре знайомі і добряче набридли, а більш за всіх, здавалося, наганяла йому нудьгу його вродлива і жвава дружина. Анна Павлівна запитує, чи правда, що він збирається на війну, і князь Андрій сухим і нудним голосом повідомляє, що Кутузов хоче його до себе ад’ютантом. Як тільки він побачив П’єра, погляд його став ласкавим і дружнім. Незабаром князь Василь від’їжджає з дочкою на бал до англійського посланника. У передпокої його наздоганяє літня дама — княгиня Анна Михайлівна Друбецька — і попросить князя Василя замовити слово государю, аби її сина Бориса перевели до гвардії, і слово Кутузову, аби той узяв Бориса в ад’ютанти. Князь Василь, який розпочинав свою кар’єру завдяки батьку цієї княгині, неохоче погоджується виконати перше прохання і категорично відмовляється викопати друге. У вітальні в цей час триває розмова про Наполеона. Віконт говорить, що ще рік перебування на престолі Наполеона, і «хороше французьке громадянство» буде знищене. П’єр хотів був сказати щось, але Анна Павлівна, вартуючи його, перебила і, бажаючи бути люб’язною з віконтом, висловила думку, що французька нація звільниться від узурпатора Наполеона і кинеться в обійми законного короля. Князь Андрій висловив сумнів: до минулого, на його думку, важко буде повернутися. П’єр зміг-таки вставити слово і зауважив, що дворянство перейшло на бік Наполеона. Віконт це заперечує, але князь Андрій підтримує П’єра. Необізнаний в умовностях вищого світу, П’єр починає відверто висловлювати свої думки щодо особистості Наполеона. Господиня і всі присутні шоковані самостійністю його суджень, що суперечать усталеному погляду російської аристократії на Наполеона. На допомогу своєму другу приходить князь Андрій і говорить, що Наполеона можна вважати великим, коли той не боїться подати руку хворим у чумному шпиталі, але є вчинки, які важко виправдати. З цими словами князь Андрій підвівся, щоб їхати додому. Тієї ж миті князь Іполит Курагін раптом встав і, зупиняючи всіх, почав розповідати анекдот. Говорив він російською (за його словами, інакше могла пропасти вся сіль анекдоту), з такою вимовою, як француз, що рік прожив в Росії. Анекдоту ніхто не зрозумів, як і те, чому його треба було розповідати неодмінно російською, але всі падали належне світській люб’язності князя, що приємно закінчив неприємну вихватку мсьє П’єра. В передпокої князь Іполіт стояв біля гарненької вагітної княгині і дивився на неї в лорнет. Анна Павлівна вже встигла переговорити з Лізою про сватання, яке вона затівала між Анатолем і зовицею маленької княгині. Князь Андрій сухо й з неприязню звернувся до князя Іполіта, який заважав йому пройти до карети, а потім привітно нагадав П’єру, що чекає його на вечерю. Після їхнього від’їзду віконт зауважив, що маленька княгиня дуже мила, майже, як француженка, й можна пожаліти «цього офіцерика, який корчить з себе можновладну особу». Іполіт крізь сміх вимовив, що він вміє взятися за діло.

  • Війна і мир (повний текст) ▲ читається трохи більше, ніж за 13 вечорів.
    Бажаємо вам гарного настрою і здоров’я!
  • Війна і мир (детальний переказ) ▲ читається трохи більше, ніж за один вечір
  • Війна і мир (стислий переказ) ▲ читається майже за 4 години
  • «Війна і мир» (шкільні твори)
  • «Війна і мир» (реферати)
  • Біографія Льва Толстого

З салону Шерер П’єр поїхав до князя Андрія. Він стає свідком сцен його подружнього життя. Княгиня Ліза боїться майбутніх пологів і не хоче їхати без чоловіка в село до його батька. її дорікання лише дратують чоловіка, він не розуміє її страхів. У відвертій розмові з другом князь Андрій зізнається, що його шлюб був помилкою, хоча його дружина прекрасна жінка, він іде на війну, бо його не влаштовує життя, яким він живе. П’єр дає слово князю Андрію більше не брати участі в гультяйських розвагах у компанії Анатоля Курагіна.

Незважаючи на те, що П’єр пообіцяв князю Андрію не їздити більше до Анатоля Курагіна, того ж вечора він знову поїхав. Йому спало на думку, що слово, дане князю Андрію, не має ніякого значення, адже раніше він дав слово Анатолю бути в нього. Коли П’єр увійшов, вечеря вже скінчилась, але гості не роз’їжджалися, він почув регіт знайомих голосів і рев ведмедя. Вся п’яна компанія з’юрбилася біля вікна, а в середині її виділялись Анатоль Курагін і Долохов. П’єр не відразу зрозумів, що тут відбувалось. Анатоль, побачивши П’єра, схопив пляшку з вином і примусив його пити склянку за склянкою, а тим часом розповів, що Долохов пішов на парі і збирається випити пляшку рому одним духом, сидячи при цьому на вікні третього поверху з опущеними назовні ногами. Долохов жив разом з Анатолем Курагіним, і, хоча був небагатий, до того ж без усяких зв’язків, зумів поставити себе так, що його поважали більше, ніж Анатоля. Він був знаменитість у світі гультяїв, бо грав у всі ігри і ніколи не програвав, а скільки б він не пив, ніколи не втрачав ясності розуму. І тепер він здавався тверезим серед п’яної компанії. Він виграв парі, хоча це здавалося майже неможливим. Сп’янілий П’єр хотів повторити те, що зробив Долохов, але Курагін закликає всіх їхати гуляти далі. П’єр запропонував узяти з собою ведмедя.

Князь Василь виконав свою обіцянку, дану княгині Друбецькій. Її сина Бориса перевели до гвардії прапорщиком, і княгиня повернулася в Москву до своїх багатих родичів Ростових. В родині Ростових іменини Наталій, матері і меншої дочки, тому з ранку приїздять з візитами та поздоровленнями, їх приймають граф і графиня та їхня старша дочка Віра, допомагає княгиня Друбецька. Приїздить Карагіна з дочкою. Мова заходить про останню міську новину — хворобу графа Безухова. Княгиня Друбецька розповідає про скандал, до якого причетні син графа П’єр, Долохов і Курагін: вони прив’язали квартального до ведмедя і пустили їх в річку. За це Долохова розжалували в солдати, сина Безухова вислано в Москву; скандал навколо імені Анатоля зам’яв князь Василь. Всі засуджують поведінку П’єра і жаліють графа Безухова, який любить свого сина і навіть звернувся до государя, щоб визнати П’єра законним спадкоємцем. Карагіна повідомляє, що у Москву, наче у службових справах, приїхав князь Василь Курагін, але всі знають, що мета його приїзду — хвороба графа Безухова, адже князь Василь по дружині прямий спадкоємець усієї маєтності графа. Під час цієї розмови у вітальню вбігла тринадцятилітня чорноока, з великим ротом, негарна, але жвава дівчинка — молодша дочка графині Наташа. Очевидно було, що вона не розрахувала бігу і опинилась у вітальні, вона підбігла до матері і, незважаючи на її суворий тон, пригорнулася до неї, сміючись, дістала з-під спіднички ляльку. За Наташею в кімнату увійшли її брати студент Микола і маленький Петруша, син княгині Друбецької Борис, тепер гвардійський офіцер, та графова небога — п’ятнадцятилітня Соня. Вони розташувались у вітальні, намагаючись стримати молоду природну жвавість і веселість. Першою не витримала Наташа, вибігла з кімнати. За нею, знайшовши зручний привід, пішов Борис, а потім Петруша, досадуючи на розлад їх веселої гри. У вітальні точаться розмови про можливу війну Росії проти Наполеона, граф повідомляє, що Микола вирішив залишити навчання і йде на військову службу. Микола, поглядаючи на Соню і гостю-панночку, говорить, що не здатен ні до якої служби, крім військової. Гостя хвалить Наташу. Графиня Ростова визнає, що виховує її не так, як старшу, Віру, з вихованням якої «мудрували».

Залишивши вітальню, Наташа ховається у квітковій, чекаючи Бориса. Борис пройшов через кімнату, зупинившись перед дзеркалом. Майже відразу за ним вийшла плачуча Соня. Наташа хотіла вийти зі своєї схованки і втішити її, але увійшов Микола. Соня ревнує й докоряє йому панночкою Карагіною. Микола запевняє її у своєму коханні і цілує. Коли вони пішли, Наташа викликає Бориса і пропонує йому поцілувати ляльку. Він відмовляється, Наташа питає, чи не хоче Борис поцілувати її, але той не наважується, тоді Наташа сама цілує його.

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Добавить комментарий

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: